"5% — архітектура довіри". Касир Великого будівництва Юрій Голик про те, як перетворив корупційні схеми на управлінську систему

Юрій Голик — один із найуспішніших, найвпливовіших українців цього і попередніх років. Заможний підприємець від бюрократії, колишній радник голів Дніпропетровської та Запорізької ОДА, співзасновник Smartass і Creative States, "касир" "Великого будівництва", що змінило карту країни під час війни.

Йому вдалося те, що в умовах повномасштабної війни виглядає як виняток: заробити мільйони, не обіймаючи жодної посади, не побудувавши жодного бізнесу, виключно завдяки своїй шаленій харизмі та жаги до успішного успіху.

Ім'я Голика звучить у звітах антикорупційних органів, у листуваннях із підрядниками і, що цікавіше — у нарадах, на які він офіційно ніколи не запрошений, але які модерує на дистанції.

Без міністерського портфеля, без державної посади, без пресрелізів — Голик продовжував відвідувати Банкову, курувати мільярдні проєкти та, як він сам про себе розповідає, "наводити системність у хаосі". Одні вважають його головним тіньовим стратегом інфраструктури. Інші — архітектором відкатної економіки. Сам він називає себе менеджером, який "нічого не вкрав, а просто встиг".

Вступ

Smartass. 9:40 ранку. У повітрі — густий мікс протеїну, хлорки, лавандового антиперспіранта і амбіцій. Грає музика, яка більше схожа на корпоративний техно-ритуал. На другому поверсі, між TRX-стрічками та фітболами, крутить педалі Юрій Голик — в обтягуючих коротких велосипедках і футболці з написом "Data over drama". Поруч на підлозі — пляшка густого смузі кольору державного бюджету і дві книги: "Antifragile" Талеба і "Лідерство без титулу" Робіна Шарми. Обидві з загнутими сторінками.

— Навіщо вам книжки у спортзалі?

— Я читаю їх між підходами, щоб не витрачати час, бо час — це гроші.

— Коли я готувалася до нашого інтерв’ю, один мій знайомий сказав: "Передай Голику, що не можна побудувати державу на відкатах, навіть якщо вони систематизовані". Що б ви йому відповіли?

— Сказав би, що він мислить у рамках риторики, а не процесу. Ми не будували на відкатах. Ми будували на порядку. Просто в цьому порядку був кеш.

— Гроші у спортивних сумках — це новий жанр порядку?

— Сумка — це тара. Все, що має вагу, потребує упаковки. Не перебільшуйте.

— Я не перебільшую. Просто намагаюсь зрозуміти, як людина, яка офіційно не обіймає жодної посади, координувала один із найбільших інфраструктурних проєктів країни. А ще — зустрічалась з підрядниками, визначала обсяги робіт, підраховувала "плюс-мінус п’ять відсотків" Ви ж казали їм прямо: "ось стільки маєш інвестувати в проєкт"?

— Це була не вимога — це був сигнал. Коли в країні руїна, а державна машина буксує, треба створювати систему, де кожен знає своє місце. Відсотки — це не хабар. Це був менеджмент ризику.

— Ви зараз серйозно?

— Абсолютно. 5% — це не побори. Це архітектура довіри. Хтось це називає схемою, а я — способом гарантувати безперебійну логістику. Ви ж не думаєте, що школи, садки й дороги самі по собі виростають з бетону?

— Це може стати чудовим заголовком. "5% — архітектура довіри" Але, погодьтесь, схоже на те, як мафія виправдовує рекет: "ми беремо небагато, але захищаємо"

— Мафія — це коли без правил. А в нас були правила. Чіткі. Прозорі. Бізнес — це не етика, це механіка. П’ять процентів від тендеру, від проєкту — це чітка і конкретна вимога, а бізнес любить конкретику.

— Ви зараз серйозно?

— А що не так? Ви з якого табору — ідеалістів? У нас не шведська модель. У нас або система з кешем, або хаос із тендерами. Я обрав перше.

— Ви також обрали регулярні візити до Офісу президента. Хоча офіційно не маєте жодного стосунку до влади. Там кава смачніша?

— Можу дозволити собі фільтр і вдома. Але знаєте, ефективність — це коли ти поруч із центром ухвалення рішень, навіть не маючи таблички на дверях. Я живу поряд. Мене впускають. Бо знають, що я не базікаю — я зводжу.

— Вам не соромно так відповідати на серйозні питання?

— Сором — це для тих, хто програв. Я поки що виграю.

— Скільки людей ви переконали в тому, що корупція — це "інструмент", а не злочин?

— Тих, хто встиг побудувати — багато. Тих, хто досі в черзі на дозвіл — нуль. І це найкраща відповідь.

— Добре. Але давайте зафіксуємо. На вашу думку, держава без "відсотка" не здатна на великі проєкти?

— Держава без відсотка — це презентація без бюджету. Можна багато говорити, але нічого не буде. А от "відсоток" — це ціна результату. Його можна або платити, або стояти в пробці.

— Пане Юрію, ваш шлях від Луганська до Києва можна назвати класичним мотивуючим кейсом: маленьке місто, велике місто, маленький хлопець, великий чоловік, маленькі гроші, великі гроші. Ви самі себе іноді не надихаєте?

— Надихаю. Щоранку, коли прокидаюся і бачу, дивлюся у дзеркало, потім у вікно, вивчаю, як змінюється країна — я відчуваю, що роблю щось фундаментальне. А ще я читаю. Кожного дня — мінімум тридцять сторінок. Без мотиваційного чтива неможливо рухатись у цьому хаосі. Бізнес — це літературний жанр.

"Ми не будували на відкатах. Ми будували на порядку. Просто в цьому порядку був кеш"

— Із якого жанру ви вийшли самі?

— Я — з Луганська. У 90-х ми не виживали — ми формували характер. Далі — Дніпро. Я не шукав посаду, я шукав середовище. Людей, які вміють мислити. В Дніпрі таких людей було на дві синагоги.

— Вочевидь, там ви й зустріли голову Дніпропетровської ОДА Валентина Резніченка?

— Не одразу. Але так, він став першим, хто оцінив мою здатність бачити ціле. Не дорогу, не лікарню, а систему. Ми не дружили — ми взаємно поважали інструментальність одне одного.

— Ви говорите, як герой Тоні Роббінса на сухому пайку. Ви справді сироїд?

— Сто відсотків. Я не споживаю нічого обробленого. Молоко — тільки рослинне. М’ясо — вкрай рідко. І тільки фермерське. Їжа має бути прозорою. Як управлінські рішення.

— В одній із колонок ви згадали, що книга "Black Box Thinking" сформувала ваш підхід до провалів. Ви дійсно вважаєте провали — частиною зростання?

— Абсолютно. Провал — це початкова форма успіху. Якщо не вийшло — значить, треба масштабувати ще більше. Система має зламатися, щоб вийти на новий рівень.

— Але це ж звучить як виправдання неефективності. Побудували — не працює. Значить, побудуємо ще.

— Ні. Це звучить як професійне управління. Я вам поясню: об’єкт — це лише оболонка. Важливо, що за ним. Якщо школа не запрацювала — це не означає, що вона не виконала функції. Платежі пройшли, зарплати виплачено, документи підписано — бюджет працює.

"Відсотки — це не хабар, а менеджмент ризику"

— Ви буквально зараз описали корупційну модель у вигляді державної філософії.

— Ні. Я описав економіку воєнного часу. Іноді найважливіше — це зберегти хід речей. А не зупинити все заради ідеальної ефективності. Це — мислення антикризового менеджера.

— Добре. А як тоді вписується в це мислення той факт, що багато з ваших проєктів виглядали надто дорогими? І тут я не про плитку за три мільйони, а про вартість логістики, технічно зайві об’єкти...

— Ви намагаєтесь поставити запитання "а чому так дорого?", хоча правильне питання — "чому це спрацювало?" Бо воно — працювало. І працює. А механізми... вони складні. Є речі, які не декларуються, але всі їх розуміють. Назвемо це... умовами участі в системі.

— Це якийсь новий евфемізм?

— Це нова етика. Бізнес має правила. У держсекторі — теж. Але про це детальніше іншим разом.

— У розслідуванні Bihus.info йдеться про те, що компанія "Будінвест Інжиніринг", яка отримала в перші місяці повномасштабної війни 1,5 мільярда на відновлення доріг, зареєстрована на фітнес-тренерку. Вона має прямі зв’язки з колишнім головою Дніпропетровської ОДА Резніченко — вашим соратником. Але працювала, здається, у спортзалі. Це новий підхід до підрядників?

— Питання неправильне. Його треба поставити так: яким чином нова генерація підприємців переформатовує інфраструктуру країни в умовах системної трансформації. І отут я вам зараз поясню, логіка така: традиційний підрядник — це вчорашній день. А майбутнє — за людьми, які вміють працювати з тілом, із собою, з дисципліною.

— Тобто зв'язок між пресом і асфальтом реальний?

— А ви читали Джоко Віллінка? "Discipline equals freedom". Якщо людина здатна змусити тіло прокинутись о 5-й ранку — вона зможе побудувати дорогу. Бо головне не те, що ти будуєш. Головне — як ти менеджиш процес. Я не спец по дорогах, я про менеджмент.

— То чому саме ця фітнес-тренерка опинилась у центрі подій?

— Бо вона вміє тримати удар. І я бачив, як вона працює. Результати — це те, що рухає мною. Я мислю в категоріях KPI, а не підозр.

— Ви ж погоджували субвенції, рекомендували "правильних" підрядників, тиснули на чиновників. Чому саме ви? Ви ж не мали жодної офіційної посади.

— Так от у тому й фішка: мені не треба бути на посаді, щоб мати контроль. Лідерство — це не кабінет. Це вплив. Я читаю "Лідер без титулу" щоліта. І кожного разу краще розумію свою місію: координувати хаос. Якщо на одній чаші терезів — система, а на іншій — хаос, я вибираю перше. Навіть якщо це означає 5% зручного рішення.

— Пробачте, але це звучить як глянцева версія розпилу.

— 5% — це не побори. Це інвестиція в передбачуваність. Гроші люблять тишу. А ще вони люблять гарантії. Якщо компанія знає правила гри — вона грає. Якщо ні — вона спить у кабінеті з тендерною документацією.

— У нас що, країна для гри?

— А ви думаєте, в Сингапурі було інакше? Або в Японії? Ви знаєте, що перші згадки про корупцію — ще в IV столітті до нашої ери? А Закон Хаммурапі вже містив вироки суддям за хабарі. І що? Все працювало. Бо корупція — це не збій. Це ритуал. Це форма зв’язку між владою і тими, хто готовий платити за стабільність.

— Тобто це не злочин?

— Це система сигналів. Це задобрення. Раніше це було зерно — тепер це готівка. Але зміст той самий. І ви знаєте, я системно це вивчаю. Я можу прочитати вам параграф із "Sapiens", де це все пояснюється еволюційно. Але немає часу — треба працювати.

— І це все ви хочете оформити у веломарафон?

— Так. Хочу об’єднати спорт, філософію і державне управління. Веломарафон буде називатись "Прокрути за порядок". Ідея в тому, щоби показати людям: дорога — це не лише асфальт. Це управлінська філософія. І так, кожен учасник отримає шолом з написом "5% — це любов".

— Чудово. А медалі будуть із плитки за три мільйони?

— Це вже провокація. Але ідея класна. Можна навіть зробити душову кабіну з іменами донорів.

— Повернімося до "Будінвесту". Ви зберігаєте скріни переговорів із чиновниками. Це для чого — шантаж?

— Це, знову ж таки, архітектура довіри. Або ти скріншотиш, або тебе скріншотять. У мене все зафіксовано. І саме тому я досі тут, на велосипеді, а не в суді. Бо я документую не злочин — я документую процес.

"5% — це не побори, це архітектура довіри"

— Після підриву Каховської ГЕС десятки міст лишилися без води. Але саме проєкт водогону до Кривого Рогу потрапив у гучний скандал. Там — насосна станція, яка не потрібна. Чотири труби замість двох. Плитка, кондиціонери, IP-телефонія. І загальна сума — 3 мільярди завищення. Це був рятівний проєкт чи подарунок?

— Питання неправильне. Треба спитати: як ми збудували об’єкт, який став символом інфраструктурної мужності на тлі техногенної катастрофи. І я вам зараз поясню, логіка така: коли вибухає дамба — ти не можеш реагувати по-інженерному. Ти маєш діяти по-людськи.

— По-людськи — це схеми на мільйони?

— Це благоустрій. Люди, які будують, мають теж десь митися. А що ви хотіли — аби українські фахівці милися в канаві, як у Росії? Це ж не просто насосна станція. Це центр стійкості. Там є SCADA, автономне енергоживлення, навіть душові з теплою водою. Це відповідальність перед тими, хто на місці.

— У документації сказано, що насосна станція №3 — просто не потрібна. Її продуктивність дублюється іншими двома. Це підтвердив УкрНДІводоканалпроект.

— Знову ви за інженерією. А треба дивитися глибше. Я не інженер. Я — не про труби, я про системи. І система така: краще мати надлишок, ніж нестачу. Коли йдеться про місто, де живе мама Президента — ти не можеш недокачати воду.

— Ви зараз це серйозно?

— Абсолютно. Цей об’єкт — як страхувальний трос на скелі. Може, й не знадобиться. Але якщо що — він тебе врятує. І ще: ми мали справу з нестандартним рельєфом. Антропогенна нерівність місцевості, вплив вітру, тиск води. Треба було будувати із запасом. І ми це зробили.

— А чотири труби різного діаметру, які ускладнюють логістику і вдвічі дорожчі — це теж стратегічний хід?

— Це концепт. Ми використали багатотрубну модель, щоб протестувати варіативність під час війни. Це як мати декілька сценаріїв у кризовому плануванні. До речі, так пише Пітер Друкер. "The best way to predict the future is to create multiple backups". Всі труби працюють — значить, ніхто не ризикує.

— Але ці труби завезли з іншого кінця країни. Як і пісок. 260 кілометрів. Це порушення норм економіки будівництва. Звідки така логіка?

— Я вам зараз поясню: економіка вторинна, якщо є стратегія. Ми не просто будували водогін. Ми будували довіру. І довіра потребує рішень, які виглядають дивно, але спрацьовують, коли треба. Пісок — так, дорогий. Але жовтого кольору, як прапор. У цьому теж є символіка.

"Корупція — це не збій. Це ритуал, форма зв’язку між владою і тими, хто платить за стабільність"

— І плитка?

— Керамограніт. І він тримає вологу, коли падає тиск. Ви не читали ISO-стандарти?

— Ні. Я читала звіт, де сказано, що варіант із двома трубами Ø1300 мм, без станції, коштував би майже вдвічі дешевше і працював краще. Але його відхилили. Чому?

— Бо цей варіант — для боягузів. А ми — не про мінімалізм. Ми про ефект. У вас була би НС-2, і що? Де там вайфай? Де оздоблення фасаду? А у нас — є. Бо ми мислили не як комунгосп, а як Apple.

— Тобто це був... преміум-водогін?

— Це був інфраструктурний statement. І, до речі, я все ще вважаю, що НС-3 — це найкраще, що ми могли зробити для довіри між урядом і людьми Кривого Рогу. Це як велика волога плитка, на якій написано: "Ми вас бачимо".

— А хто був підрядником?

— "Автомагістраль-Південь" Надійні. З досвідом. Я з ними давно знайомий. І знаєте, що я вам скажу? Інколи, щоб зробити все правильно — треба зробити все дорого. Бо дешево — це коли нема відповідальності.

— І водогін, який коштував удвічі дорожче за альтернативний проєкт — це, на вашу думку, еталон?

— Це приклад. Модель. Ми не зекономили — ми інвестували. У впевненість, у канали, в бетон, у склопакети, в блискавкозахист, в покриття "Армстронг" Це і є інфраструктурна етика.

— Як ви ставитесь до того, що вас називають "касиром Великого будівництва"?

— Я ставлюсь до цього з повагою. Бо касир — це не той, хто краде. Це той, хто пам’ятає, скільки кому винні. А пам'ять у часи війни — це золото. У бізнесі важливо не рахувати гроші — важливо рахувати взаємності. І якщо мене так називають — значить, я зробив щось системне.

"Мені не потрібна посада, щоб мати контроль. Лідерство — це не кабінет. Це вплив"

— Жовті ЗМІ стверджують, що ви вимагали 5% від кожного державного проєкту. І виправдовували це "командою кураторів зверху". Прямо запитаю: скільки ви залишали собі?

— Я вам зараз поясню. Логіка така: коли ти координуєш процес, де задіяні тисячі людей, десятки мільярдів і сотні об'єктів — у тебе або має бути механізм гарантій, або тебе зжеруть. Ці 5% — це не кеш. Це сигнал. Це спосіб домовитися, щоб усе працювало без зривів. А скільки я залишав собі? Правильне питання: скільки я залишав іншим.

— Ну добре. Але чи не вважаєте ви, що побори — це не по-європейськи? У наш час, у країні, яка прагне до ЄС, це виглядає… недемократично.

— Ви знаєте, демократія — це не про прозорість. Це про передбачуваність. У ЄС теж є свої 5% — просто вони інакше називаються: консалтинг, медіація, консалтинг про медіацію. Але суть — та сама: всі хочуть гарантії. Просто ми називали речі своїми іменами.

"Корупція — це не злочин. Це функція. Дещо демонізована. Але незамінна"

— А хіба корупція — не злочин?

— Корупція — це не злочин. Це функція. Просто демонізована. Але незамінна. Як піт у спортзалі: ніхто не радіє, але всі розуміють, що без нього немає зростання. Злочином стає не корупція — злочином стає її нерозуміння. Бо поки одні будують вертикаль контролю, інші будують горизонт довіри. І там, і там — є ціна. Просто хтось платить її формально, а хтось — кешем. Але суть одна: всі хочуть стабільності. А стабільність — це завжди про правила. Навіть якщо вони не прописані в законі, а просто передані словами: "ти знаєш, що робити".

— Вас же переслідує НАБУ. Кримінальна справа відкрита. Ви не боїтесь?

— Я не боюсь — я підписуюся під кожним своїм скріном. Я знаю, що вони там усе читають. І знаєте що? У мене є для них окрема текова папка — "Держархів".

— Справді?

— Авжеж. Я вважаю, що держава має жити не тільки по букві закону, а й по букві переписки.

— І все ж. Як ви зараз живете? Багато хто вважає, що ви мали б давно зникнути з радарів.

"Головне не те, що ти будуєш, а як ти менеджиш процес"

— Я зранку — на велотренажері. Потім — трохи телеграм-координації. Далі — зустрічі. Я людина процесу. Усі питають: чому я досі не виїхав до Відня, не сховався, не зник? Бо я не можу зникнути з процесу, який сам колись запустив. Я не планую зникати. Я планую масштабуватись. Просто — тихіше. Без логотипів. Але з результатом.

— Ви жартуєте?

— Ні. Успіх має лишати не слід — а фактуру. І плитка, як матеріал, — чудово тримає історію.

— Останнє запитання. Ви не боїтесь, що все колись обвалиться?

— Все, що я робив — я робив не один. А це означає, що якщо падатиме — то разом із дуже гучним тріском. І ніхто не захоче бути під тим звуком. Повірте, всі це розуміють. Навіть ті, хто зараз тихо мовчить в ефірах.

"Гроші люблять тишу. А ще вони люблять гарантії"